Едвін Родрігес входить в десятку кращих боксерів суперсередньої ваги. За всіма стандартами, Родрігес - боєць. За всіма, крім своїх власних. Коли він чує такий опис себе, він змушений сміятися. У своїй сім'ї він є боксером, але не бійцем. Цей титул належить його синові й дочці, 6-річним двійнятам, які билися з самого першого моменту після появи на світ.

Народжені на 4 місяці раніше часу і всього через кілька днів після терміну життєздатності, Серена і Едвін-молодший провели 122 дні свого життя в Массачусетському медичному центрі по догляду за передчасно народженими дітьми. Велику частину часу замість них дихав апарат, який завжди асоціюється з болісними довгостроковими наслідками. Але до того як у батьків був час, щоб про це похвилюватися, спочатку вони були стурбовані найближчою перспективою - їх крихітні діти вели щоденну боротьбу за життя.

Діти Родрігеса при народженні важили всього 600 грамів, і майже відразу ж почали втрачати вагу. Маса Серени в якийсь момент опустилася нижче 450 грамів. Їх підгузники можна було щільно обернути навколо м'яча для гольфу. Їх повіки поки ще навіть не відкривалися.

Будь-який шум був заборонений. Діти були настільки крихкими, що навіть шепіт міг викликати загрозливе для життя падіння рівня кисню в крові.

Зазвичай навіть найздоровіша дитина кричить. Це їх перший спосіб спілкування. Діти, які зазнали страждань, як маленькі Родрігес, повинні волати, але їх тіло не дозволяло їм навіть тихенько заплакати.

Історія кохання обернулася трагедією. Олімпійські мрії розчинилися. Група досвідчених лікарів підводила 21-річних Стефані і Едвіна Родрігес до того, що їх син не виживе, а їхній доньці потрібно буде піднятися на вершину, в порівнянні з якою Еверест виглядає як пагорб.

"Я розумів, що справи не дуже гарні, - згадує Родрігес. - Але я дійсно вірив, що якщо я буду налаштований позитивно, то все буде добре. Я знав, що повинен залишатися сильним для Стефані. Але були часи, коли наодинці з самим собою я ламався і плакав. Пару раз я був на самому дні. Надії у нас були невеликі, але я намагався зберігати позитив. Тому я плакав тільки тоді, коли моя дружина цього не бачила".

На 21-й день Серені потрібна була операція, щоб закрити отвір в серці - складна операція, що вимагає загального наркозу. Двоє безпорадних батьків очікували дива. І вони його дочекалися. Воно було не останнім.

Легені маленького Едвіна були так слабко розвинені, що лікарі не вірили в те, що він виживе. Дуже небагато передчасно народжених дітей могли довго прожити на апараті штучного дихання. Через місяць після народження, в той же день, коли стартував відбірковий турнір на Олімпіаду-2008, в якому Родрігес повинен був брати участь, лікарі сіли разом зі Стефані і Едвіном, щоб сказати їм прямо - статистично, шанси їхнього сина на виживання дорівнювали нулю.

Вони були шоковані і не могли вимовити ні слова, коли дізналися, що за 20 років в медичному центрі, створеному спеціально для екстремальних випадків передчасних пологів, жодна дитина не виживала після місяця на апараті штучного дихання з такими інтенсивними налаштуваннями функціонування. В один момент була надія, що йому могли колоти стероїди, щоб посилити розвиток легенів, але лікарі вважали, що це не допоможе, тому що почала розвиватися інфекція.

Бокс - це спорт заперечення. Це місце, де продовжуєш битися вже після того, як логіка і здоровий глузд відмовляються підтримувати твої мрії. Дитина, що народилася в бідності в Домініканській республіці, емігрувала до Нової Англії (США). Він став одним з найсильніших боксерів у своїй ваговій категорії - шанс, що таке може статися, вкрай малий. Тому Едвін Родрігес вже давно навчився ігнорувати примарні шанси.

Як і багато молодих боксерів, він жив у світі сліпого оптимізму і віри в одну річ: слова чемпіона світу в суперважкій вазі Джеймса Корбетта. Одного разу Корбетта запитали про те, що відрізняє чемпіонів від всіх інших. Його відповідь відбилася луною в лікарняній палаті: "Ти стаєш чемпіоном, борючись ще один раунд. Навіть коли дуже важко, ти б'єшся ще один раунд".

"У той час доводилося справлятися з безліччю речей, - розповідає Едвін Родрігес. - Мої діти були в госпіталі 122 дні. Я повинен був готуватися до відбору на Олімпіаду. Я повинен був поїхати на Панамериканські ігри, але не поїхав. Я тільки поїхав до Англії, тому що інакше втратив би свою стипендію. Я програв рішенням Джеймсу Дігейлу. Я ходив в зал, так що фізично я був у порядку, але психологічно ні. Я щодня був у госпіталі. Я пропустив лише один тиждень, коли повинен був битися. Зрештою, я нікуди не потрапив. Але якщо я збирався бути чоловіком і батьком, я збирався це робити не тільки в прості часи. Я хотів робити це тоді, коли вони потребували мене. Я був поруч. Я знаю, що таке бути в кроці від мрії, але не вхопитися за неї і відпустити, але я знаю, що я зробив правильну річ".

Втративши одне - знаходиш інше. Родрігес прийняли рішення ігнорувати докторів та очевидність ситуації. День потому їх син перестав дихати.

Лікарі відключили його від апарату штучного дихання і почали робити йому штучне дихання. Як і Корбетт багато років тому, крихітний Едвін-молодший прийняв чемпіонське рішення - битися ще один раунд. Його кисневі показники не тільки почали рости, але він впорався з легеневою інфекцією, а це означало, що йому можна провести точно таку ж операцію на серці, як і його сестрі.

Довгостроковий прогноз все одно залишався не райдужним. Лікарі сумнівалися, що він успішно перенесе операцію, в якої він так сильно потребував. Боксер, звичайно ж, вважав інакше.

"Я постійно всім говорив, що все буде добре, - говорить Родрігес. - Стефані була засмучена. Вона намагалася зрозуміти, навіщо ми все це робимо. Навіщо змушуємо нашого сина проходити через все це. Вона нагадала мені те, що ми і так вже знали: навіть якщо він виживе, він не зможе робити нормальні речі. Він не буде ходити. Не зможе робити багато іншого. Але мені було все одно. Він - мій син, і я буду любити його, незважаючи ні на що".

Едвін-молодший був відправлений до Бостона, де йому успішно була зроблена операція. Через кілька днів він повертався назад. Несподівано по дорозі в медичний центр, автомобіль заглох, і апарат штучного дихання довелося перевести на додаткове джерело живлення. Після зміни автомобіля швидкої допомоги, Едвін-молодший неушкодженим повернувся в госпіталь. Ситуація почала стабілізуватися, але це тривало недовго.

Незабаром у нього почалася серія спазмів бронхів, які перешкоджають потраплянню повітря в легені. Його серце зупинялося, і він починав синіти, перед тим як знову повертався до життя.

Це відбувалося 5 разів за 10 днів. Але незабаром все знову стабілізувався, і діти досить зміцніли для операції по запобіганню сліпоти. Це було в 2006 році в переддень Нового року. 94 дні після їхнього народження.

Після найдовших 122 днів у житті Едвіна і Стефані Родрігес, 29 січня 2007 року вони змогли забрати своїх дітей додому. Обидва важили 2 кг 260 грамів. З тих пір в житті все одно траплялися труднощі. Обидва були госпіталізовані. Серена перенесла операцію на голосових зв'язках, тому що вони були паралізовані під час операції на серці. І їй складно говорити. Також у неї помірна форма церебрального паралічу, але у віці 6 років вона ходить в шкільну групу разом зі своїми ровесниками.

Її братові довелося зіштовхнути з більш серйозними труднощами, включаючи битву з церебральним паралічем та аутизмом. Кожному з них протягом декількох років був потрібний додатковий кисень, щоб підтримувати дихання.

Але через три роки після їхньої величезною перемоги, вони зробили те, у що не вірили лікарі: вони йшли по проходу на весіллі своїх батьків. Це був чемпіонський момент, і ніяких поясів не було потрібно.









"Життя продовжується, - говорить Родрігес. - Я не буду брехати і казати, що все легко, але мій син і моя дочка щасливі. Навіть незважаючи на те, що він не може робити багато речей - їсти виделкою або тримати шматок святкового пирога, але він завжди посміхається. Моя дочка читає книги. Вона доглядає за братом ".

"Коли ти проходиш через щось подібне, ти починаєш дивитися на життя інакше, - продовжує Родрігес. - Ти цінуєш маленькі речі, які інші люди не цінують. Мій син не повинен був ходити, але зараз він ходить скрізь. Він не повинен був говорити, але він починає розмовляти й краще розуміє всі речі. Мої діти грають тими картами, які їм дісталися. Всі ми так граємо. Таке життя".

Едвін Родрігес народився в бідності в Домініканській республіці. Він був четвертим з шести дітей. Він ледве знав батька, який виїхав до США у пошуках кращого життя для своєї сім'ї. Коли його батько став заробляти достатньо, Едвін і його сім'я переїхала в Сполучені Штати, але не в країну його мрії, а туди, де зими були довгими і холодними. Туди, де батько працював майже цілодобово у винному магазинчику. Якщо успішне життя - це адаптація до навколишнього середовища та умов, то Родрігес отримав освіту в цій сфері в дуже ранньому віці.

Коли Едвін захопився боксом, його батькові це не сподобалося. Поки не втрутився його перший тренер і не переконав, що його син може стати чимось більшим, ніж просто черговий хлопець, який прийшов в зал.

На минулих вихідних Родрігес вийшов у фінал змагань напівтяжів і гарантував собі 400 тисяч доларів призового фонду. А якщо переможе, то отримає 600 тисяч. Фінальний поєдинок Родрігеса і росіянина Дениса Грачова відбудеться 13 липня у Монте-Карло.

Григорій Стангріт, allboxing.ru за матеріалами Ringtv.com